Новини Житомира, Бердичіва, Коростеня, Новоград-Волинського та Малина || Новости Житомира, Бердичева, Коростеня, Новоград-Волынского и Малина

​Про полон брата, війну та політику. Відверте інтерв’ю з житомирянином Сергієм Кузьміних

Прізвище Кузьміних добре відоме не тільки в Житомирі, але й в усій Україні. Про історію Олега Кузьміних, який потрапив в полон бойовиків поблизу Донецького аеропорту, та про його брата Сергія, котрий намагався зробити усе можливе, щоб звільнити рідну людину із полону, говорили на національному телебаченні та писали в медіа.

Як близькі переживали полон Олега, як Сергій намагався звільнити брата, як після цього створили Фонд братів Кузьміних і відкрили центр реабілітації – про усе це у великому та відвертому інтерв’ю із Сергієм Кузьміних.

Давайте розпочнемо нашу розмову із самого початку, з того, де ми знаходимось – реабілітаційний центр Фонду братів Кузьміних. Ви переїхали в це приміщення нещодавно. Але моє запитання стосується не форми, воно стосується змісту. З чого цей центр розпочався, як з’явилась ідея його створення і чим цей центр займається?

Про ідею його створення я вже розповідав не один раз. Спочатку Олег: полон – звільнення – повернення додому – ідея створити цей центр. У Олега ця ідея з’явилась. Він бачив багато людей, які помирали, у яких були дружини, маленькі діти. І у нього з’явилась така ідея – допомагати. Першим, кому ми спробували допомогти – це був Валентин Ковальський, житомирянин. Це була перша дороговартісна допомога. Були і інші хлопці, яких ми лікували, згодом ми їх відправили в Чехію на реабілітацію. Це були дороговартісні реабілітації і нам стало зрозуміло, що в такому форматі далі працювати не вийде. Багато коштів, результат маленький. І тоді ми подумали – треба робити щось самим. Ми тоді ще не розуміли, що таке реабілітація, що таке реабілітаційний центр, не знали методик. Тобто, взагалі нічого не розуміли. Але сказали – давайте зробимо.

Ми зняли приміщення на околиці міста і так з’явився перший центр. Він відкрив свої двері якраз у мій день народження, в січні. Ми почали працювати, як менеджери, почали здобувати знання, що таке реабілітація, як вона повинна відбуватись і в якому форматі. Зрозуміло, що територіальне розташування було незручним і ми переїхали в це приміщення. Зараз ми використовуємо європейські практики відкритого простору, open space. Хоча ми все ж повертаємось до українських реалій і, мабуть, ми будемо робити тут кілька окремих кімнат.

Зараз ми бачимо тут різні тренажери і я знаю, що фахівці центру проходили навчання. Тобто, вчились правильно займатись реабілітацією. Розкажіть, що зараз пропонує центр: яку саме реабілітацію, з якими випадками вже доводилось стикатись?

В Україні є досить велика проблема, це я так здалеку починаю, це проблема фахівців. Мабуть, в усіх галузях. Медична галузь – не виняток. А реабілітація – це все ж таки медична спеціальність, це називається – лікар з фізичної терапії. Коли ми побудували перший центр – це була модель. Модель, за якою вже працювали інші центри – другий, третій. В Житомирі є дійсно непогані фахівці. Але зібрати їх докупи – неможливо. Вони всі працюють в приватному секторі, там усе добре. Тому ми знайшли одного фахівця і ухвалили таке рішення: навчати молодих. Ми запросили найкращих студентів-випускників і почали їх вчити. Здається, першим містом, куди вони поїхали була Вінниця. Потім, вже Одеса, Львів, Київ.

Ми почали працювати за такою моделлю – є відповідальна людина, яка організовує це все. Хтось один поїхав до Києва, повчився там, повернувся, розповів та навчив інших. І так впродовж року, двох, трьох. Поступово це доводиться до досконалого рівня. Люди вдосконалюються, вивчають нові методики, сходинка за сходинкою.

Що може зробити центр зараз в плані реабілітації? Та, мабуть, все. Звісно, є такі хвороби, які є невиліковними. Але все одно хвороби можна розділити на дві категорії – неврологія і травматологія. Травма – ви щось зламали, вдарили, пошкодили суглоб. Неврологія – це травми голови, хребта. Це якщо в загальному.

В першому ж реченні нашого діалогу ви згадали про війну, про полон Олега. Так чи інакше 2014 рік і початок бойових дій змінили життя усіх українців. Певно, що немає людини, котрої війна не торкнулась тією чи іншою мірою. Якщо “відбігти” трохи назад, то чим ви займались до війни?

Та багато чим, насправді. Я працював в логістичній компанії. Займався приватним бізнесом. Працював фінансовим директором в одній житомирській компанії. В 2014 році, коли Олег потрапив на війну – це був якраз приватний бізнес.

Я пам’ятаю себе до 2014 року. Раніше, коли в новинах говорили про якісь бойові дії, то мені це здавалось чимось дуже далеким і я слабо собі уявляв, що це таке. Чи могли ви колись подумати, що ми житимемо у такій реальності?

Ще навіть в 2014 році я не до кінця це розумів. Так, я розумів, що є війна, я спілкувався із різними людьми. Але лише коли тебе це торкається особисто, ти починаєш перейматись цим повною мірою. Я маю на увазі, коли ти переживаєш за своїх близьких – за брата, за батька, за друзів. Але оцей рівень колективної соціальної відповідальності ми відчули, певно тоді, коли Олег потрапив в полон. Ми відчули підтримку людей, які були готові нам допомагати. І наша робота – це є наша дяка за це зараз.

Прізвище Кузьміних пролунало на всю Україну чотири роки тому. Ваш день народження 17 січня, а 20 січня 2015 року стало відомо, що українські військовослужбовці потрапили в полон поблизу Донецького аеропорту. Серед них був і командир 90 батальйону Олег Кузьміних, ваш брат. Мабуть, це важко описати словами, але чи можете ви пригадати, що ви відчували і якою була ваша реакція, коли дізнались про це?

Ми дізнались про це 20 числа. Хтось із колег Олега, військовий, який був там, зателефонував і сказав, що Олег потрапив в полон. Перша реакція – можливо, щось переплутали, можливо, це не так. В той час було важко до нього додзвонитись. Навіть із днем народження він привітав мене не 17 січня, а на наступний день. Здається, 18 вранці він подзвонив. Там були важкі бої і зв’язок був дуже поганим. 20 числа ми чекали хоч якоїсь інформації і не розуміли куди бігти, де можливо дізнатись інформацію чи потрапив він в полон, чи ні. Ми звернулись до 95-ї бригади і там нам підтвердили, що Олег дійсно потрапив в полон. Щоправда, це було неофіційне підтвердження. Тоді все було незрозуміло: куди бігти, хто може надати якусь інформацію, до кого стукати, куди писати. 21 січня в інтернеті з’явилось відео їхнього затримання. І з того часу ми почали свою діяльність спрямовану на його визволення.

Вся країна дивилась ті кадри із заціпенінням. Особисто я побачив на них найогидніших і найкровожерливіших колаборантів і окупантів Моторолу і Гіві, які допитували українських військових. Ви теж бачили ці кадри. Якою була ваша реакція, коли ви остаточно зрозуміли, що відбулось?

Було багато почуттів… Не було лише почуття злості. Звісно, воно було по відношенню до усіх цих “гів”. Але було і почуття гордості за Олега. Бо він витримав…

Звісно, про це легко говорити зараз, коли ми знаємо кінцевий результат. Що він повернувся і все добре. Але безумовно я відчував гордість, шану. Звісно, було переживання.

Ми не розуміли, що робити. Я пам’ятаю, що ми зібрались родиною і думали: а що ж робити. Але ми не розуміли куди бігти і до кого стукатись. До речі, дружина зателефонувала до вашої редакції, розповіла ситуацію. На наступний день приїхала знімальна група, зняла матеріал і з цього, мабуть, почався етап розголошення і популяризації Олега, як військовополоненого. Саме це стало одним із факторів, які зберегли йому життя. Хоча нам тоді казали: не робіть цього, ви це робите дарма, ви підвищуєте його ціну в очах бойовиків. Але добре, що ми тоді прийняли саме таке рішення.

Далі були 124 дні полону. Розкажіть про цей період. Чи долучали вас до процесів, які сприяли обміну та визволенню, чи вас, можливо, інформували про те, що відбувається?

2014 і 2015 рік – це був дурдом. Я товаришую із військовими лікарями, хірургами. Я завжди в них запитував: чому вас такий дурдом в документах? Читаю виписки, які ви писали і там повний дурдом. І от вони розповідають, що в 2014 році діагнози писали на пачках цигарок і вкладали їх хлопцям в кишені. Так само і в 2015.

Всі тоді говорили, що центр обміну військовополоненими – це Рубан. У ЗМІ, принаймні, говорили, що саме він займається обміном військовополонених. Була певна кількість громадських активістів. Був Юрій Тандіт. З усіма цими людьми ми контактували. Я зустрічався із кожним із них. Якщо не зустрічався, то стовідсотково здзвонювався. Сказати, щоб нам сильно допомогли? Ну, не надто. Що ми отримали якесь розуміння? Теж – ні. Ми звертались до голови СБУ, їздили. Ми намагались отримати якусь інформацію, зрозуміти що відбувається. Але інформації було небагато.

Як родина і близькі переживали цей період часу?

Батьки вірили, що все буде добре. І ми майже весь час намагались сприяти його визволенню. Це були постійні зустрічі, ми шукали людей, які мали знайомих в Донецьку, котрі працюють в лікарні. Були навіть такі ситуації, коли я знаходив людей і і обіцяв гроші тільки за те, щоб мені дали можливість із ним поспілкуватись. Волонтери дуже допомагали контактами, які були такими необхідними. Світлана Абрамович, вона в той час теж шукала сина. Ми зустрічались і ділились контактами.

Тоді ми були купкою людей, яких об’єднала спільна мета: дістати з полону чи знайти своїх близьких. І ці люди були рушійною силою цих процесів. Цю силу неможливо було спинити, сказати, що я вихідний чи не знайти якогось чиновника. Ми рухались вперед і не бачили перешкод. Як це відбувається зараз я не знаю. Після 2015 нам дзвонили багато людей зі схожими ситуаціями і питали: як це робити? І ми пояснювали. Зараз, я на жаль, вже не тримаю руку на пульсі і не можу сказати, як це відбувається.

Як ви дізнались, що Олег повертається додому?

Як можна зустріти таку новину? Звісно, зраділи. Ми з Олегом зустрілись в Києві і поїхали додому. Він поїхав до мами.

І в першу ж ніч його забрала швидка. Коли він приїхав, мама його нагодувала домашнім. І в нього відбулась кишкова непрохідність. Про це дуже мало хто знає, але таке справді трапилось.

Розкажіть про першу після полону зустріч із Олегом?

Олега везла військова машина. Він був із дружиною та дітьми. Я чекав у Києві. Коли ми побачились, то обнялись і я сказав: поїхали додому, там вже поспілкуємось. Нам вдалось поспілкуватись нормально вже на наступний день, в кав’ярні біля ТРЦ Глобал. Це була десь восьма ранку. І в той день ми говорили до самого вечора.

Насправді, цікаво було. Люди підбігали до Олега, просили зробити фото. Ми тоді ще по крамницях ходили. Він схуд в полоні десь на 20 кілограмів. І жодної підходящої речі вдома не було. Все було на нього великим. Тоді ми поїхали по крамницях, купили одяг, телефон. Тобто, все, що потрібно для життя. Бо коли він повернувся, то нічого ж не було. Той день став таким собі першим днем повернення до нормального життя.

А вже наступного дня він пішов на службу.

Відчував обов’язок чи його викликали?

Звісно, відчував обов’язок. Каже, я ж військовий, вихідні закінчились, понеділок – робочий день і мені пора йти на роботу. Він отримав відпустку десь через тижня два. І ми, здається, поїхали в Карпати.

Ви вже частково розповіли як з’явилась ідея створення Фонду братів Кузьміних. Могли б ви розказати трохи детальніше?

Не те, щоб ми придумали в якийсь конкретний момент. Ще коли Олег був в полоні, була ініціатива – допомагати родинам військовослужбовців, які були з ним там. Ми намагались допомогти тим, хто був без батька чи сина. І ця ініціатива працювала, це була добра справа. І коли Олег звільнився, я йому розповів: ми таке і таке робили. Тобто, воно вже було зроблено до його повернення і потрібен був лише маленький поштовх, щоб усе це отримало якусь форму.

Іноді ви не скупились на критику по відношенню до місцевої влади. Чим ця критика була викликана: вам не допомагали працювати чи заважали працювати?

Місцева влада – це взагалі окреме питання. Якою є наша мета? Наша мета – проводити реабілітацію. Якщо в державі із цим є певні проблеми, то ми підставляємо плече державі. Ось ми – ви можете спертись на нас, ми знаємо як, ми вміємо. Ми будемо робити своє, а ви зробіть своє. На це дійсно є попит серед військових.

У спілкуванні тобі завжди раді, завжди погоджуються. І ми кажемо: нам нічого не потрібно фінансово, допоможіть лише з орендою. Ми самі забезпечимо персонал заробітною платою, а ви допоможіть із комунальними послугами. Це завжди йде з якимись боями. Всі прекрасно знають, чим ми займаємось і коли просиш допомогти із орендою і комунальними послугами, то це завжди супроводжується якимось ґвалтом, криками, хтось кричить треба, хтось кричить не треба. Його потрібно вигризати.

В цьому році ми не отримали жодного фінансування і ми вимушені були кричати про це. І сьогодні дали якесь фінансування. Але під час захисту проектів, я знову його вигризав. Чому ми повинні вигризати? Враження таке, що я хочу попросити для себе. Ні, мені воно не потрібне. Мені навіть не потрібні гроші. Потрібно просто оплатити послуги. Гроші навіть до нас не доходять, вони йдуть із держказначейства до Теплокомуненерго чи до РЕСу. Здавалось би, дуже просто, але насправді ні. Чому? Незрозуміло.

І найбільша проблема, чомусь саме в Житомирі. В Черкасах є розуміння, в Києві. Ми працюємо і є розуміння, є повага до військових, а чому в Житомирі і в Житомирській облраді немає – я не розумію.

Нещодавно я побачив пост сторінки житомирського представництва партії “Слуга народу”, де було написано, що у 67 виборчому окрузі від цієї партії буде балотуватись Сергій Кузьміних. Мене це трохи здивувало. Я хотів би запитати у вас про мотиви такого рішення, рішення йти в парламент. Яким чином у вас з’явилась ця ідея?

Насправді, це цікаве запитання. Перш за все, я ще навіть не кандидат. Це треба розуміти. І, можливо, я ним і не стану. Але якщо все пройде добре, нас зареєструють офіційними кандидатами (інтерв’ю було записане 14 червня. Станом на момент публікації Сергій Кузьміних вже офіційно зареєстрований кандидат в народні депутати України в одномандатному виборчому окрузі №67 – https://sluganarodu.ua/candidates/zhitomirska, – ред.). Чому виникло бажання йти? Мабуть, саме проблема Житомира. Ось це непорозуміння із владою. Ось це нерозуміння того, що ти бачиш тут на місцях. Ти знаєш, що ти робиш і твою роботу можуть підтвердити сотні людей. Довести, що так насправді було.

Складається враження, що стара влада наскрізь корумпована. Що вона нічого не хоче робити. Не знаю, можливо, щось і робить, можливо, це я не туди дивлюсь.

Давайте заїдемо в село. Це ж жах. У нас в селах немає зв’язку. В Європі говорять про 5G, а у нас зв’язку немає.

І от, мабуть, це і стало поштовхом: байдужість. Байдужість цієї влади, яка тут. Всі оті пороги і двері, які я оббивав і пробивав, щоб донести те, що я хотів донести. І мені це було тяжко робити. Хоча ми досить активні люди, ми сильні люди. І навіть нам це важко зробити. Я бачу як там все влаштовано.

Мабуть, це для мене стало поштовхом до зміни влади, самої ідеї влади, того, для чого вона потрібна.

Політика – це мистецтво компромісу. Особисто для вас, якою є межа політичних компромісів?

Межа? А якою може бути межа?

Я маю на увазі що ви готові зробити, до якої межі діти, а чого ви як політик Сергій Кузьміних не зробите ніколи?

Щоб моїх землякам жилось краще, чи повинен я зробити щось погане?

На будь-яку ситуацію може бути два погляди. І політик, який має одну точку зору та політик, який має іншу точку зору, шукають точки дотику, щоб рішення задовільнило усі сторони. Ось такі компроміси я маю на увазі.

От так працювала наша колишня влада: Давайте зробимо так. А я так не хочу, а я так хочу. Ну, давайте домовлятись. Сідаємо за круглий стіл і домовляємось : я це візьму, ти це візьмеш.

Я сподіваюсь, що нова влада такого робити не буде. Чому мені це цікаво. Тому що є класні меседжі, які мені подобаються. Ми не робимо так, так і так. Ці меседжі мені подобаються.

Про що можна домовлятись? Давайте зробимо в районі дорогу. Про що тут домовлятись? Потрібно дати грошей і домовлятись. І ми знову повертаємось туди само? Не цікаво. Давайте зробимо лікарню? А що для цього потрібно, для цього потрібно… Для цього нічого не потрібно. Потрібно проголосувати, виділити кошти і проконтролювати на місцях, щоб люди на совість виконали роботу. І все. Це ж дійсно так.

Давайте я тоді конкретизую. Зараз риторика нинішнього президента Володимира Зеленського дещо змінилась: ми говоримо про посилення санкцій щодо Росії, про співпрацю із європейськими партнерами стосовно того, щоб зупинити агресію на сході нашої держави. В той же час, перед тим, як оголосити свої наміри балотуватись в президенти України, Володимир Зеленський у великому інтерв’ю Дмитру Гордону говорив саме про компроміс: ми беремо список вимог України, вони (Росія) беруть список своїх вимог і зійдемось десь посередині. Як ви думаєте, чи вдасться нам коли-небудь зійтись на чомусь і на чому можна сходитись?

Ви кажете про санкції щодо Росії. Колись ми взялись за ідею донести до світу, що в Україні йде війна. Це стало цікаво нам, команді Фонду братів Кузьміних. Впродовж півроку ми вели перемовини, самі вели перемовини. Через півроку ми виступили в Європарламенті. Самі. Фонд. Громадська організація. Купка людей, які захотіли щось зробити. Ми виступили, ми привезли із собою військових, які на візочках, які мають інвалідність. І ми пояснювали людям, пояснювали єврокомісарам, що в Україні агресія, що в Україні йде війна. Ми говорили своєю мовою, мовою звичайних військовослужбовців, які ще рік тому працювали на городі. А тут так трапилось, що пішов воювати, втратив ногу. І він розповідав, що він бачив. Олег розповідав своє, хлопці розповідали своє. Ми тоді це зробили самі.

Ми спілкувались із представниками країн НАТО, подивились, як у них відбувається реабілітація. Знову ж таки самі. Поділились своїми ідеями. Готові і державі були запропонувати ці ідеї, але держава чомусь сказала, що не хоче такого робити. І ми продовжили працювати далі самі.

Так само і тут. Якщо люди, які прийдуть до влади (і якщо я туди потраплю), почнуть робити те, що робить влада зараз, то я і моя команда, можливо, там знайдуться і інші люди, які будуть думати так само, ми будемо намагатись це змінити. Якщо змінити це не вийде, то тоді це не те місце, де потрібно бути.

Якби в нас була просто ціль потрапити в Верховну раду, то ми потрапили б туди ще в 2015 році. Пропозицій було багато. Але за всі 5 років ми не підтримували жодної політичної сили, не дивились у жодному із політичних напрямків. Ніколи такого не було.

А зараз я бачу і вірю в те, що можна щось змінити. Побачимо, як воно буде далі.

Коли вибори відбудуться, то каденція народних депутатів (і ваша, якщо ви туди потрапите) триватиме впродовж п’яти років. Якою бачить Україну через п’ять років Сергій Кузьміних?

Чи я бачу її сильною “ядерною” державою? Я хочу її такою бачити. Але, мабуть, за 5 років ми цього не зробимо. Україну 28 років грабували і знущались з неї, як могли.

Це як в реабілітації – хтось ходить рік і вже почав бачити результат, хтось ходить два роки. Головне переламати себе і зрозуміти, що потрібно працювати два роки. Якою є ідея: щоб ми дійсно стали схожою на Європу. Щоб люди отримували якусь гідну пенсію, зарплату, щоб могли дозволити собі раз на рік поїхати в Карпати чи на море. Не обов’язково на Кіпр, але один раз на рік поїхати на море і відпочити. Це нормальне бажання кожного українця.

Я хочу, щоб люди заходили в магазин і не бігали очима по цінниках, в пошуках того, що вони можуть собі дозволити, а могли зайти і купити те, що їм потрібно.

Певно, що депутати ходять в такі ж магазині, як і решта українців. І потрібно мислити, як звичайний українець. Якщо ти будеш мислити, як звичайний українець і тебе все буде влаштовувати, то це буде добре. Якщо ти чи твої сусіди зможуть поїхати на відпочинок, якщо раз на п’ять років ти зможеш купити собі авто, то це ж супер. Чом би й ні? Невже ми така дурна нація, що ми не можемо нічого?

В нас же найкраща країна. Я багато їжджу Україною. І вона дійсно класна. Але є проблема. В чому? Виходить, що в чиновниках, а не в Україні. То треба змінити чиновників. Треба повертати наших заробітчан.

От такою я хотів би бачити Україну.

Запитував Євгеній Герасимчук

Відповідав Сергій Кузьміних

Фотографував та знімав Олександр Мельничук

Джерело: www.zhitomir.info