Новини Житомира, Бердичіва, Коростеня, Новоград-Волинського та Малина || Новости Житомира, Бердичева, Коростеня, Новоград-Волынского и Малина

“Моя душа ось вже п’ять років як померла”: історія Людмили Веремійчук

Коли б це не сталося, але втрачати рідну людину тяжко.Проте ще тяжче ховати рідного, зовсім молодого сина, патріота, який так жадав жити в мирі, що без вагань почепив рюкзак на плечі та пішов у невідомість.

При в’їзді в село Орепи стоїть знак "ТОВ "Агросоюз", саме на цьому підприємстві у свої 67 років досі працює мати загиблого бійця Романа Веремійчука.

Ми під’їхали до гарного будинку в центрі села. Всередині оселі трохи зроблений ремонт, те, що встиг зробити син. Навколо дому велика ділянка городу і щойно збудований сарай. Ми застали пані Людмилу за роботою. У свій вихідний господиня намагається підігнати всю роботу по господарству. Складається враження, що жінка навмисно так багато працює, щоб менше думати й уберегти в пам’яті дещо важливе. З усім вона намагається впоратися сама, однак часто доводиться просити допомоги, та проблем з цим не виникає. Друзі Романа приходять на поміч, сусіди не залишають в біді. А зимовими вечорами, коли всі в селі відпочивають, жінка теж має роботу – в’яже шкарпетки і передає в ООС.

Людмила Павлівна народилася в Орепах. 25 років працювала дояркою, давно на пенсії, проте полишати роботу не збирається.

Мати понад усе на світі мріє, щоб їй повернули сина. Такого життєрадісного, доброго й тихого хлопця. Вона ладна віддати все, щоб ще хоча б раз почути його голос.

– Вони мені всі рідні. Я читаю статті про загиблих, дивлюсь новини й плачу за ними так само, як за свого. Це величезна рана в серці кожної мами. Я розділяю їхній біль і страшенно співчуваю. Воно, мабуть, отут, всередині, не припинить боліти ніколи. Я ходжу, працюю, ніби живу, але я мертва всередині. Чуєте? Я вся мертва, я більше нічого не хочу, – плачучи, говорить жінка.

 

Тремтячими руками вона витирає сльози і продовжує розповідати, адже розуміє, як важливо виговоритись. Може, хоч тоді стане легше.

Людмила Павлівна закінчила Орепівську школу, затим в 1975 році вступила в Херсонське професійно-технічне училище №12. Зранку було навчання, ввечері ходила на роботу на бавовняний комбінат. Так минуло 4 роки. Мабуть, вона й продовжила б там жити, але клімат не підійшов, тож повернулася у рідне село і почала працювати дояркою.

– Яка ще в селі на той час могла бути робота? Тільки дояркою. От і пішла, – розповідає жінка. – З майбутнім чоловіком знайома була давно, я з його сестрою в один клас ходила. Він працював поряд трактористом. Згодом вирішили одружитися, а у 1984 році вже з’явилась наша Майя, за нею, в 1987,– Роман. Чоловіка не стало у 2011 році, він тяжко хворів, інвалід 3 групи, останнім часом був постійно в гіпсах. Ми з Ромою мусили носити його на руках. Донька теж допомагала чим могла. Діти в мене такі дружні були, постійно разом. Бувало сядуть отут, на порозі, – показує у вікно, – і щось собі планують, радяться. Постійно одне в одного поради питали, нерозлийвода були. Я забирала їх з садочка та мусила йти далі на роботу, а дітей не було з ким лишити, то вони й спали в жолобі і мені допомагали.

Тоді, мабуть, час такий був, на бабусь мало розраховували, адже у кожного була робота, заробляли на шматок хліба. Так і минуло їхнє дружнє дитинство. Згодом Майя вивчилася на швачку, у Грицівському училищі № 19. У цьому селищі знайшла свою долю, одружилася і живе донині.

Роман після школи вступив до училища №38, що теж у Грицеві, на шофера-тракториста. Саме там зараз розміщена дошка йому та ще одному юнакові. Зробили й щось на кшталт мінімузею – матір віддала синові аксельбанти та студентський на згадку. Сестра з чоловіком частенько туди навідуються. Жителям Грицева веселий хлопчина припав до душі, звістка про його загибель сколихнула все селище.

Майя працює санітаркою. Чоловік далекобійник. Виховують трьох дітей: 16, 13 та 11 років. Щоліта онуки намагаються навідатися до бабусі й допомогти по господарству. Раніше приїжджали ще й до хрещеного, Романа. Його дуже любили діти, він постійно мав до них підхід.

– Роман у мене був таким спокійним, його ніхто ніколи не помічав ні в бійках, ні в пиятиках. Збирав своїх друзів в будинку ось у цій кімнаті. У мене хата ніколи не замикалась: ночами сиділи, дивились фільми, пили чай з печивом, тут і ночували. І старші, і менші – він з усіма знаходив спільну мову, – усміхається крізь сльози пані Людмила, – У мене люди питали, чим вони там займаються, як я витримую стількох дітей в будинку? А що мені своє дитя з дому випроводжати? Я сина відразу попередила: ніякого алкоголю, він мені пообіцяв. То з друзями два чайники спалили своїм чаюванням. Я вважаю, нехай краще сидять удома, аби не бродили по селу та не шукали пригод на свою голову.

Чомусь доводиться писати саме про таких: спокійних, врівноважених, розумних синів. Саме такі хлопці у 2014 році без вагань ішли в бій, саме такі тоді гинули. Ми щоразу слухаємо історію ні в чому не винних молодих людей, бачимо сльози батьків, які не розуміють, чим завинили їхні діти, чому саме на їхню родину випало таке страшне горе.

Ось і ця сім`я ніколи не знайде відповіді на питання, чому саме Роман. Він ще зі школи дуже хотів служити, він наче марив армією. Тому коли прийшла перша повістка на строкову службу, ніхто й не сумнівався: хлопець обов’язково піде. Після навчання юнак трохи працював за спеціальністю в тому ж таки "Агросоюзі". Коли прийшла повістка, пішов служити у Вакуленчук, проте ненадовго. Через вірус солдатів розпустили після дев’яти місяців служби. Повернувся у 2010-му та знову пішов працювати на місцеве підприємство. Потім вирішив їхати на заробітки до Москви разом з бригадою знайомих та другом Максимом. На жаль, довго на заробітках бути не довелось, йому та другові прийшла повістка. Хлопці вирішили, що ховатися не будуть.

– Я наче вчора пам’ятаю той день, – поринула у спогади пані Людмила. – Я, не зовсім зрозумівши, що відбувається, почала плакати. Повістку приніс голова сільської ради, я навіть гадки немала, що Роман заради цього покине заробітки. Він приїхав і відразу запитав у мене де рюкзак. Я просила не йти, але його вже не можна було переконати. Навіть Майя телефонувала, просила залишитись, а він їй тільки й сказав: "У мене вже рюкзак зібраний, як я можу передумати?".

Романове військове життя 2014 року було недовгим, тільки й довелося раз в житті побачити море — підрозділ стояв в Херсонській області. Звідти приїхав уночі у відпустку аж на один день. А наступного дня зателефонували і сказали повернутись. Тоді він щось відчував, тільки нікому не зізнався, недарма так рвався додому.

У розмові з Людмилою Павлівною ми, напевно, найбільше боялись зачепити тему війни.

Жінка каже:

– Мені так усіх цих молодих хлопців шкода. Бувало, бачу, що їде потяг з нашою військовою технікою, і починаю молитись, щоб хоч всі живі повернулись. Хіба вони винні в чомусь, хіба вони так хотіли? Їм би ще жити, діток виховувати, а он яка доля випала. У нас тут ще один хлопчик з Ореп загинув, то я завжди його навідую, як іду до Романа. Як я можу пройти повз, вони ж разом там, на небі. Ну от чим вони завинили? Хіба це справедливо?

Такі питання від батьків, наче гостре лезо. Але хіба ми можемо дати відповідь на них? Все, що ми можемо, це розповісти кожному, якими вони були, як сильно їх любили і як досі чекають. Романа теж чекають, по-особливому.

Зі своїм другом Максимом Шевчуком вони разом пройшли всі гарячі точки. Можливо, він останнім і бачив Романа живим. Того дня саме він подзвонив до свого батька і попросив розповісти пані Людмилі, що Роми більше немає. Мати, почувши страшну звістку, втратила свідомість прямо на роботі. Серце не витримувало, мозок відмовлявся сприймати. Донька поїхала впізнавати, однак не впізнала.

Чотирьох військових разом з Романом раптовий вибух застав у підвалі. Їх накрило камінням, яке вмить запалало. Його дуже довго намагались загасити, і лише потім почали витягувати тіла. Романа знайшли першого… мертвого. Вижив лише один хлопчина.

Романа ховали 2015 року. Мама довго не могла наважитись здати аналіз ДНК, не хотіла вірити в гірше, не хотіла сприймати дійсність. На поміч змученій жінці прийшла волонтерка Світлана Кручок.

– Вона хотіла мене і доньку вберегти від стресу. Світлана сказала, що зможе зробити все так, як потрібно. Я погодилась. Саме вона привезла сина, все влаштувала. Досі постійно дзвонить і питає, як почуваюся. А в мене нічого не змінюється, я досі говорю з Романом. День на роботі минає швидко. Увечері приходжу, сідаю отут біля фото й розмовляю з ним, розповідаю, як у мене день минув, що робила. Так хочеться почути відповідь, – розповідає пані Людмила.

– Він був найкращим, як я можу з таким змиритися. Мені ж навіть його начальство дякувало за такого сина. Він єдиний тоді в тому середовищі витримав: не пив і не курив. Отакий у мене син.

 

Джерело: novograd.city