Новини Житомира, Бердичіва, Коростеня, Новоград-Волинського та Малина || Новости Житомира, Бердичева, Коростеня, Новоград-Волынского и Малина

КОСА і ЛЮДИНА: протистояння програє Коса

Репортаж рефлексій

Якось прогулювалася улюбленим місцем малинчан – Косою.

Давно пишу цей топонім з великої літери. Щоб закріпити його назву у словнику містян як власну. Щоб актуалізувати особливість і вразливість природного об’єкта.

Мої спостереження. Краса довкілля суттєво зіпсута людиною. (Ха! Відкрила Америку!).

Хоча деякі люди намагаються чинити спротив безкультур’ю й екологічному невігластву, встановлюючи бочки для сміття і агітацію санітарної чистоти.

Навколо Коси теж не вельми затишно.

У цих оглядинах трапився жвавий транспорт, який віз господарів зі щойно випраними хідниками від водойми до їх, впевнена, чистого і екологічного обійстя.

Весільні фото- і відеосесії тут вже не такі популярні, як 25 років тому, подумалося.

Мимохідь колєжанка показала мені дику качку унікальної породи, яка внесена в Червону Книгу України… Це ж треба, є! Є ще надія!

Отже всі люблять тут відпочивати і всі водночас нехтують збереженням дивини цього місця. Наслідки не забаряться. І від того страшно. За такого ставлення – ліс і водойма з нами не назавжди.

Під час прогулянки ми з супутницею вирішили присісти в одній із альтанок. Проте не встигли. Молоді люди випередили і вклали там свої речі, буцім «ми ж перші!».

Пішли до іншої альтанки. О, вільно нарешті. До нас підбіг юнак: «Ви тут довго будете? Ні? То займіть для нас. Ми за півгодини будемо тут!». А сам скочив на скутера і помчав, очевидно, «своїх» кликати. Ну гаразд…

Та де там. За кілька хвилин приїздить інший молодий чоловік теж на скутері, але очевидячки з іншого товариства, і з невдоволенням до нас: «Ви що, не бачите, що тут зайнято?» – «Так, бачимо, бо ми тут сидимо з колєжанкою, тому й занято, чи не так?» – «Ви не побачили, що тут куртка і ковдра висять при вході?».

На фронтальному косяку дійсно висіли якісь лахи. Ми удвох ще подумали, що хтось забув їх відучора…

Однак молодий чоловік наполягав, щоб ми звільнили територію. Наполягав жорстко і нечемно. Бо це ж його особиста територія, як вбачалося?

Ми намагалися пояснити неправоту землякові. Проте він по-господарськи відвернувся і присів розпалити вогнище. І нам насправді вже не хотілося лишатися в цій альтанці.

Повертаючись дорогою назад, бачу з десяток різних поліських птахів; помічаю пляшки з міцним питвом, щойно занурені новоприбулими відпочивальниками у лоно водойми; зауважую, що лінія води так і не повернулася до рівня 10-річної давності; милуюся розлогим краєвидом аж до протилежного берега; читаю плакати-застороги і агітки-прохання громадських активістів.

От би застосувати до цього (й низки інших природних локацій) режим перепустки, як в районі Шацьких озер. Адже там, щоб в’їхати, треба проминути контрольний пост, заплатити за машину й кількість людей, які перебуватимуть на заповідній території. І вже навіть це не рятує неповторні перлини Волині від занепаду. Вода в озерах (а про це говорилося ще в 2009-2012 роках, чула, бо жила тоді на Волині… активісти били на сполох через розробку кар’єрів піску чи коаліну північніше, вже в Білорусії!).

А у нас? У нас ніби й менше зло, але чи добріше й щадливіше воно від того до всетерплячої природи?

І думаю мимоволі: а що я побачу і подумаю за наступні 10 років?

Коса. Це Коса, якій не притаманна гострота леза, аби захистити себе.

З любов’ю Ірина Кримська.

Джерело: infomalin.biz